В Україні тема жінок-безхатченок практично не вивчена, достовірні статистичні дані про їхню кількість відсутні.

Мінсоцполітики стверджує, що бездомних (на 2015 р.) у країні загалом 16 тисяч, Голова комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Григорій Немиря повідомив, що станом на 1 січня 2016 року в Україні було майже 35 тисяч офіційно зареєстрованих бездомних, але реальна цифра більша…(https://www.unian.ua/society/1730402-vr-zrobila-krok-do-rozshirennya-mojlivostey-bezhatchenkiv-schodo-reestratsiji-mistsya-projivannya.html) За даними міжнародних організацій, ця цифра занижена в десятки разів, скільки з них жінок невідомо, хоча практично в кожному місті такі жінки є, їх можна зустріти на вокзалах, біля теплотрас (в холодну пору року). За даними громадських організацій, приблизна кількість жінок серед безпритульних – 27-30%.

Зі слів цих жінок і за нашими спостереженнями, у них не задоволені елементарні базові потреби, потреби в безпеці,  жінки потерпають від насильства як з боку тих, з ким разом мандрують, так і від поліції та  мешканців громад. «…категорія безхатченків сьогодні — це не лише соціально знедолені особи. Це ще й соціально-конфліктні групи громадян, оскільки сюди входять ті, хто звільняються з місць позбавлення волі. Таких в рік від 2-3 до 5-6 тисяч (за амністією 2014 року вийшло на волю 12 тисяч осіб). Цей контингент зазвичай поповнює кількість бездомних». (https://ukr.lb.ua/blog/mykola_golomsha/328115_bezdomna_ukraina_chi_zverne.html ) Безхатченки часто голодують та потерпають від холоду. Жінки не мають теплої білизни. Не мають змоги отримати елементарну медичну допомогу, також для них проблема пройти безоплатну санітарну обробку для знищення паразитів на тілі та одязі. Вони в більшості своїй не мають документів. В державі відсутня комплексна система роботи з безхатченками. Бездомні перебувають в атмосфері неприйняття в суспільстві – люди, в переважній більшості, від них сахаються або ігнорують. Відчувається, що ставлення до бездомних жінок погіршується ще й тим, що соціум категорично «не прощає» жінкам належність до маргіналізованих груп.

Ці люди, особливо жінки, як пише Марта Берт, перманентно знаходяться «над прірвою», зрозуміло, «що дехто самохіть обрав собі таку долю — тинятися вулицями, спати де доведеться, нічого не мати й почуватися вільними від будь-яких матеріальних турбот. Але велика більшість зовсім не має такого бажання; вони були виштовхані в безпритульність факторами, що перебувають поза їхнім контролем. Щойно люди втрачають дах над головою, їхнє життя починає руйнуватися, перетворюється на спіраль труднощів і знегод».

За кошти гранту  знято фільм – художню хроніку про жінок-безхатченок «Заговори, і я тебе побачу», зробили  серію портретів бездомних жінок, організували перегляди фільму / фотовиставки з обговореннями проблем цільової групи як для громад, так і для представниць/ків ОМС, органів влади, які за посадовими обов’язками відповідають за роботу з цією категорією населення, ЗМІ. Почали  вироблення стратегії допомоги таким жінкам, надання їм прихистку та забезпечення хоча б базових потреб. “Незалежно від того, чому люди опинилися на вулиці, знайти для них якийсь притулок, що надасть їм бодай крихту затишку і стабільності, це найважливіше з того, що ми можемо зробити для поліпшення їхнього життя. Не буде в людей притулку — не буде нічого”. (Кристофер Дженкс “Безпритульні” 1994).

Зміст фільму та світлин є одноособовою відповідальністю Вінницької громадської організації Інформаційно-просвітницький центр «ВІСь» і за жодних обставин не може вважатись як такий, що відображає позицію Open Society Institute . https://youtu.be/s7TErFKkOl8

Авторка  фото Роксолана Поцюрко