Ми зібрали непрості історії…

  • Можете починати.
  • Я ж кажу, я готова розказати вам, бо може дійсно якимось людям поможе, сім’ям щоб вони боролися і шли далі, не падали духом.

Я з інтернату не маю такого, що сказати, немає такої потреби, що сказати вам, для мене це закрите питання. Пішла я з інтернату, закінчила дет. дом пішла я в училище. Закінчила училище кухар-кондитер, була я з подругою, однокласницею, там також у нас було важке життя, трошки там ми натерпілись, тут я не буду далі…Нас направили у коледж Гусятинський, м.Гусятин, вчилися добре, все нормально, нам було нібито непогано, нас забезпечували, гуртожиток був нормальний, але потім коли ми закінчили Гусятинський коледж була така ситуація, що «А куда нам дальше йти?», нам сказали «Ну йдіть куди хочте», ми казали «Як?», кажу «Нам ж кудись треба йти, може ви направите нас на якесь навчання, вам легше – ви директор, направте нас на навчання», ну він відповідав, що то наші проблеми і т.д. Ми почали пробуватися в інститут по спеціальності цій, що в коледжі, але філіал інституту у Тернополі.

Ми приїхали здали документи, але на перший курс, інженер-технолог – але на перший курс, але якщо би по пільгах ми би пішли на третій курс. Але ми вже пішли здавали документи на перший курс, бо там вже пільгових було лише три місця, але, на жаль, там вже були зайняті місця, ну так ми потім дізналися, що там заплатили. Ми з подругою ризикнули, ми пішли здали документи і нас прийняли, але ми повернулися ще в Гусятин, тому, що коли ти як студент, ми повертаємося і тут нам сказали, що коли нас перевели на 3 курс, то це означає, що ти екзамени не здаєш, і коли здає студент екзамен то має право на гуртожиток – тимчасово, а виявилося, що ми вже не мали права на гуртожиток, тому, що нас перевели автоматично в Білий дім, перевів нас на 3 курс, ми не очікували, і що робити?

Ми повертаємося в Гусятин. Я кажу: дайте нам пожити до червня – до вересня у гуртожитку, бо у нас немає де жити, але нам сказали, що все ви не наші студенти, нас вигнали з гуртожитку, ми були на вулиці. Ми чекали, були на вулиці, вже була темна ніч, але нас врятувала одна подруга-одногрупниця, вона йшла побачила нас і спитала чого ми тут стоїмо. Я пояснюю, що нам немає де, що ми поступили в Тернопіль, але там нам не дали ще гуртожиток як студентам, і ми не маємо куди піти, і вона тоді нас запросила до себе, ми переночували у неї. Вона одну ніч дозволила нам переночувати, ми переночували, вона нас нагодувала.

Потім ми приїхали в Тернопіль, і що робити? Ми не здаємо екзамени, нам гуртожиток не надається, тільки з вересня, тому, я вирішила інакше робити. Моя подруга сказала, у неї родина була – вона була позбавлена батьківських прав, а я була повністю сирота від мене відмовилися батьки, і вона сказала «добре, іра, я піду», і я мала якось вирішувати за своє життя, мені не було де жити.

Я тоді переборола себе, помолилася Богу, пішла, попросила вахтершу, пояснила ситуацію, розповіла історію, що я з дитячого будинку, що нас вигнали. І вона пішла в інститут і наше питання вирішила. Вона приходить і каже «Іринко, ти молодець, селишся і тут ночуєш» – це чужа людина, старшого віку і вона нас прийняла. Каже, і до поселення ви ночуєте в кімнаті, в яку не засиляють. Я вам розказую такі історії як я виживала…

А були історії, пока ми до інституту, була така ситуація, коли ми з Гусятину висилялися, ми їздили в Тернопіль до родини моєї подруги, і вони дали їй кошти і ми могли повернутися і там ще переночувати, але в нас вкрали ці кошти, і вона боялася до своєї тітки повернутися, і в Гусятин нема куди повернутися  і ми не знали, що робити. Тому,  було таке, що ми ночували, ми знайшли такий під’їзд, щоб можна було сховатися, і нас ніхто не бачив. Ми ховалися у під’їзді – це була осінь, підклали куртку і так спали, нас ніхто не бачив, ми вночі туди зайшли. А так ми просто по Тернополю ходили, ми так заночували, я не могла спати, а я чула як моя подруга дрожить, вона маленька, дрібненька була, і було таке відчуття, що я не можу, щоб вона не замерзла. Я встала, і вкрила її курткою і пішла щось робити, щось шукати, я ходила, ліфт там був поломаний – я поремонтувала, ну бо я технікою займалася  і переночувала. А потім, якось ж треба добиратися до Гусятину, нам приходилося таке бувало, що нам приходилося ночувати в під’їзді, але я не здавалася, я дальші не здавалася.

І ми все таки поступили в інститут. Так було, що ми не мали що їсти, ми реально не мали, що їсти…у нас ні посуди, ні ложки, ні вилки – і ми пішли гуляти по Тернополю, зайшли під міст і побачили, що там є город, і ми так господи прости, малесенький огірочок крадемо, бурячок – бо ми хочемо щось їсти, і ми отако просто брали. Але потім як я це розказую, то мені сказали «Іро, вам за це гріха не буде, ви хотіли вижити, ви хотіли їсти».

Але ж це все у чому варити? Ми вже два дні в гуртожитку прожили, і мене викликають «Дитинко, ти щось маєш їсти?», я кажу тихенько бурмочу «ну так», « А ти в чомусь маєш варити?», я кажу ну так так, «Покажи!» – і я тут вже не могла тут ніяк обманути. І я тоді так зігнула голову і кажу – ні, чесне слово, я не маю в чому варити, ми не маємо, що їсти. Вона нам допомогла, вони плакали, одна вахтерша принесла бараболі, друга бурячки. Щоб нам до кухні пройти нам треба було пройти через вахту, а нашої вахтерши ми не бачили три дні. Вони нам дали – нате підіть собі купіть булочки, допомогли, ЧУЖІ ЛЮДИ просто ввійшли в ситуацію. Оце така була ситуація, сама життєва. Ми в під’їзді ночували, то се, але ми вижили.

Потім ми поступили, ми вчилися, потім моя подруга завагітніла, вийшла заміж, пішла далі. Я закінчила інститут, непогано закінчила, потім по закінченню мене не направили ні на роботу, ні по місцю роботи надається житло. І у мене трошки руки впадали, тому, що я переживала, мені все говорили «Йди звідси, йди, все, ти не наша студентка», а я і інвалід дитинства, і сирота і кажу “Будь-ласка, мені немає куди йти, дайте мені роботу», вони мені не надавали. Але я не падала духом. Потім шли такі проблиски, що все, я покінчу з собою.

Але я ще раз так не здавалася, не здавалася, ще в педагогічний інститут пішла, я там вчилася оператором комп’ютерного набору. Закінчила, знайшла роботу, потім ще одну роботу, і пішло-пішло-пішло.

Потім я знайшла хлопця, завагітніла – я не знала, він по контракту пішов ще перед народженням дитини. Але потім була така ситуація, коли я вже родила, він приїхав, і тут я побачила, що він не працює, не заробляє, і тут починається…він на мене руку почав підіймати. Я йому так сказала «Я перепрошую, я життя своє побачила, у мене і так була важка доля кажу, або заробляєш, або до побачення».

Я думала, так мені буде важко, але я свою дитину виховаю, тому, що коли я взяла свою дитинку на руки коли родила, я подумала «Як можна таке дитя лишити», це мій син, і мені Бог його послав – все. І у мене тоді з’явилася ціль, і все, у мене про всілякі задуми покінчити з собою, впасти духом, десь там запити, десь там занаркоманити не з’являлися. Ні, це ціль, дитина – це є життя, це є Божий дар, я навіть не знаю як вам словами передати, я дуже вдячна Богу. І я ціль поставила, да, я довго не могла знайти роботу, з маленькою дитиною і коли ти сирота неможливо знайти роботу. Я пережила багато чого, і я поставила собі ціль – 1 рік і 10 місяців, я його в садочок віддала, він пішов, все, у мене дитина прилаштувалася.  Я не мала що їсти, але дитина у мене була в садочку, він на танці з 4 рочків пішов…

І потім ще така була ситуація…зима…і я в туфельках, тому, що я не можу дозволити собі, не було роботи, жила на пенсію…і одна мама помітила і сказала це виховательці, потім вона мене викликала і стала питати, чому я не кажу, що от у мене така ситуація, що ви є одинока мама, а я кажу: то я не хотіла так розложувати, буду старатися. Вона каже – ви сильна жінка, але не робіть такого.. Я не привикла до такого бо я завжди сама виживала. І потім мені дали харчування дитині безкоштовно. Батьки нам скидувалися, я не здавала вже на садочок-нічого. І я така була задоволена, тому, що вони бачили, що я в туфлях зимою ходила, сніг по коліна, а я іду у туфлях порваних, але я на це завжди закривала очі, ніколи не просила «ой будь-ласка мені поможіть», ні, я завжди боролася. Боролася за те, що дитина має бути одягнена.

І так пішло поїхало, я знайшла роботу, сім років пропрацювала бухгалтеркою, це мені було добре, він у мене ходив на інформатику, він у мене круглий відмінник, ходив на плавання, з 4 років на танці, має 38 медалей, футболом займається, він у мене дуже такий…Мені багато хто казав, що це моя заслуга і я дякувала за це, і казала, що мені такого ніхто не давав, а я стараюся його навчати, нічого якщо яблуко впало – їж, поділись.

У мене зараз така ситуація, що я втратила роботу – дистанційно шукаю, безкоштовне харчування в школі стараються робити, плавання щоб він дальше ходив, сижу шукаю. Важко, у тому плані, що без грошей я…дитині щось їсти дати і школу оплатити, дуже важко.

Була ще така ситуація в Гусятині, що от ми приїхали, а харчування не давали, ми з подругою були в кімнаті, і приїхали сусідки-дівчата домашні з харчами, а у нас ні грошей, нічого, їсти хочемо – а вони якусь тушонку розігрівають. Я така була більш терпляча до того всього, а моя подруга така маленька, блідненька була. І тут почала «Іринка, я так їсти хочу, так їсти хочу», я постукала до сусідок і попросила кусочок хліба, хоч щось, моя подруга дуже їсти хоче – у відповідь «У нас нічого немає», я кажу «Дівчатка, ну я ж чую запах, ви ж там щось грієте, ви ж приїхали тільки з дому». Мені нічого не треба було, просто їжі просила, вони відмовлялися, я тоді вриваюся виламую двері, може я і неправильно це зробила, але я виживала, я не била, не вдарила, нічого, я вибила двері і показала що у вас там купа їжі, що до кінця тижня там все зацвіте, ви це все викинете, ще раз прошу «ну трохи дайте, ну подруга ну дуже їсти хоче». І потім після благань вже вони дали поїсти і вже моїй подрузі трохи легше було.

Тому я і кажу, нехай ці жінки і дівчата не здаються, не падають духом, нехай не ходять там де наркомани, бомжі – ні, це не потрібно, живіть!

От у мене зараз ситуація, що у мене немає ні зарплати, я живу на пенсію, стараюся за гуртожиток заплатити, але я виживаю, я мушу вижити, заради дитини, я мушу йому дати освіту. У мене така тактика, у мене така мета і тактика.

Я сину не хочу розказувати як все було, але я його повчаю зі своєї історії, що у мене було важке дитинство і що у мене його взагалі не було, щоб він це мав на увазі. Що, дитино, я тобі даю, котику, але я не мала його, я хочу тобі його дати, тому, будь-ласка, цінуй його, синочку. А він сяде і каже «Розкажи мені ще про це» і я пам’ятаю як він у кінці сльозу пускати почав і казати, що «Мамо, ти мені стільки даєш, ми не багатії, але ти мені так багато даєш», а він просто цима історіями живе, я йому живий приклад даю, що не те, що на малюночку показала, а живу історію розказала, як я жувачку підбирала, як я яблука огризок брала – я того не мала, ти дитино маєш, я по мірі можливості стараюся тобі його дати, але потрібно і віддати – подякуй, помолися, перехрестися. У нас є така звичка, коли він кудись йде сказати « Синочку, я тебе люблю», а у відповідь «Мамо, я тебе також», побажати один одному гарного дня – для нас це звичка. У нас такого не може бути, щоб ми цього один одному не сказали, я стараюся йому ту любов причепити.

Малий в 7 класі, 12 років. Він і спорт любить, і читає багато, я його всюди розвиваю, і не заставляю. От у нього хоббі, що він любить складати кубики-рубики, у нього вже 7 видів кубиків, його навіть волонтери знімали, бо хотіли виставити у своїй рубриці. Пазли, паяння, футбол, і математичний, і історію, і біологію. Йому це цікаво.

Я хотіла поділитися своєю історією, тому, що не треба сидіти складати руки, казати як важко, ой допоможіть мені – ти пробуй, ти щось роби. Я наприклад, якщо хочу щоб моя дитина розвивалася і далі йшла, от він у мене 3 роки проходив в басейн, англійська – я хочу, щоб він і далі розвивався, зараз у нього нова програма веб-дизайн і програмування, він перші 4 роки вже закінчив гурток з відзнакою, так як я одинока мама він туди потрапив безкоштовно, я не хочу щоб він це запускав, а йому це подобається, я не складаю рук – я ходжу і добиваюся цього, ходжу у всі соціальні служби, в служби управління. Поки я не маю зараз роботи, то хочу добитися йому, щоб він займався безкоштовно.

Втратила роботу – знайду, але я повинна це все долати. Зараз я найбільше мрію про роботу. Готова вчитися…

 

Тільки вперед, я завжди буду пхатися вперед.

Я в інтернат  втрапила, коли мені вже було 13 років. До того ми жили в селі, у нас велика родина, 7 дітей, молодші вже народились як я в інтернаті була. Батько тиран, так бив нас усіх, що страшне. Мама може і не винна, бо що вона проти нього могла зробити. Як казали, неблагополучна сім’я та й все. Так боялися як він мав прийти, щодня був той кошмар.

А забрали нас в інтернат, бо півтора місяці чи й більше  ми жили без батьків, десь вони подалися, я залишилась ще з трьома молодшими сама вдома. Та справлялась, літо було, картопля була, я готувала, дивилась за ними. А потім до сільради дійшло, що я неповнолітня, нас в інтернат відправили, так страшенно не хотіли, плакали , та що я могла зробити.

Ніколи не забуду, як привезли, то саме перше почали голови перевіряти, у мене були довгі довгі коси, а вошей повно. То вони обстригли зразу під каре, а потім кричать, хто тобі ті гниди буде вибирати, то обстригли коротко. Я себе так і бачу, в чорній хустці ходила в горошок, волосся повільно відростало. Сміялися в класі наді мною, обзивали «Хлопець з грудьми».

У нас в класі так вийшло, що я була наймолодша, мені 13, а там були ті, хто по кілька років в одному класі, були і по 18 років. Погано в інтернаті. Весь час казали « Та куди ви пнетесь, інтернатівські. Нічо з вас не буде ніколи.»

Я мріяла стати вчителькою початкових класів, старалась вчитись хоч би що казали. Зубрила часом.

Я ходила на хор, хоч і не хотіла. Якось не пішла, то завели в кабінет директора, він мені надавав ляпасів, кричав «Робитимеш, що скажу, ти тут ніхто» . Хоч там були виховательки та  не заступились. Директора боялись.

І між собою бились, а потім директор за це теж бив «зверху». Таке було виховання. Лиш ото чули «Тюрма вас чекає, ми вже то бачимо».

Мені було складно, бо я була між тими, хто з самого малечку були в інтернаті і тими дітьми, які приходили в школу, «домашніми». Ні там ні там не своя.

Заступитись нікому, пожалітись теж не було кому. Я подружилась з вихователькою, вона була строга але справедлива. Діти якось знущались над нею, а мені вона подобалась. Ні, психологів у нас не було, може вже аж під кінець.

В інтернаті взагалі нас не вчили як жити в світі, лиш там на вихідні могли заставити картоплю почистити. Я то вміла їсти готувати, бо ж з дому прийшла. А ті, хто з маленького в дитбудинках то вони вважали, що їх мають обслуговувати, принести, подати, попрати. Їм потім взагалі неможливо було пристосуватись до іншого життя, то ж непросто тим паче нічого не знаючи і не вміючи лиш вимагаючи. Вони ж на всьому готовому були все своє дитинство.

Хіба що дівчата труси собі могли вистірати.

Важко згадувати, я не мовчала, відстоювала себе. Але все одно за нас все вирішували. Ми права голосу не мали взагалі. Я так не хотіла, але мене відправили вчитись на пекаря. Не люблю цю роботу зовсім. Підробляю то там то там.

Хоч мені вже 29 років але хоч заочно хоч як але хочу вивчитись на вчительку молодших класів.

Зараз я в декреті, у мене 4 діток, двоє хлопчиків і двоє дівчаток.

З батьками не спілкуюся, нема там з ким говорити, батькові 50 , так і продовжує тиранити і маму і коханку.

Знайшла якось брата через соцмережу, але він не захотів далі  контактуватися, ображається, що я їх не забрала як мені 18 виповнилось . «Де ти раніше була?»

А куди було  брати? Ні житла, ні роботи? Йому 16 років і його опікуни не дозволяють спілкуватись. І ще один брат теж під опікою зараз.

Випускницям інтернатів дуже непросто, їх треба всьому вчити як знайомитись, як будувати стосунки, бо я по собі знаю, по першому своєму чоловікові  особливо,  що бачиш не те, що є насправді, бо дуже ж хочеш любові. Щоб не сама. А я ж взагалі заміж хотіла, думала от так вирвуся з того пекла, бо хоч тато і мама позбавлені батьківських прав, але то сталося аж як мені 18 виповнилось. Бо не хотіли позбавляти, хоч я добивалась. Я того і не мала ніяких пільг як навчалась. Бо діти сироти отримували по 3000 стипендії в училищі, а я трохи більше 200 грн. і на них треба було вижити, бо помочі ніякої.

Треба розказувати тим, хто в інтернатах навчається як гроші витрачати, дуже прості побутові речі. Бо вони взагалі не пристосовані до звичайного життя.

І розказувати, що не буде просто, щоб знали до кого звертатись. І щоб не здавались.

Я весь час пам’ятаю про свою мрію.

«… хороша така хата, лиш не було стелі і підлоги… «

То як?- запитую у Жанни, яку зустріла на вокзалі, коли допомагали безхатькам.

«Ну, як закінчила інтернат, то соціальна служба мала дати мені житло, от вони мені ту хату в селі й купили, дров привезли, але не було димаря, правда, але то таке, і сказали «ну все, живи собі» .

Я жила, трохи страшнувато спочатку було, та дуже боялася, а потім ще й холодно, то я з сусідом потрохи стала випивати, а тепер вже не можу без того, хоча нирки дуже «посадила».

Вже майже рік від Жанни нема звісток, десь бродить світом, якщо має сили, бо хворіла сильно як чулися востаннє. Молода, ще і  25 років нема, дівчина, з глибокою алкогольною залежністю, без батьків, з ріднею, яка не  мала як підтримати в дитинстві і далі не були помічними.

Це мій синочок, Данік, йому півтора рочки… з цих слів Юлі ми познайомились, в слухавці чутно веселий голос хлопчика, та я вже знала, що не все так добре, але поки ми говорили про давні роки Юліного дитинства.

Мама померла, коли мені було 3 місяці, вбило струмом, готувала їжу в духовці, доторкнулась до резетки, я її зовсім не памятаю. Батько трошки побув сам і почав ходити до жінки там однієї, у неї були свої дітки . Я його толком не пригадую, лиш як він йде, а мені десь років півтора, певно, а я стукаю у вікна , бо сама залишилась і дуже хочу їсти.

В тієї жінки був чоловік у тюрмі і коли він повернувся, а саме щось святкували, то сталася бійка і мого тата вбили. В той же день дідусь помер, він лежачий був, як йому про то сказали, що син загинув, він не витримав. Бабуся в один день поховала сина і чоловіка.

Я з бабусею залишилась, вона хороша була, хоч часто била мене, але любила. Та вже скоро вона почала з сусідкою випивати … мене в інтернат забрали, я там повчилася два роки. Якось все як в тумані про ті роки і не згадаю особливо нічого, лиш пам’ятаю там був старший хлопець, певно дев`ятикласник, він всім казав, що я його сестричка і щоб мене не ображали. Хотіла б з ним зустрітись, та хто зна як життя його склалось.

Після другого класу наді мною дядько оформив опіку, у мого тата ще два брати є. Він мене запитував чи я згодна. Я погодилась.

Чи важко було? Та ніби нічого особливого, я ще рік повчилась у другому класі, повторно, дядько чи його дружина, не знаю, хотіли аби ми з сестрою були в одному класі. Били, бо не слухались, лінувались я більше получала, старша ж. Весь час відчувала, що не рідна. В якихось дрібницях але ставлення було різне. Колись ще змалечку дядько посадив нас з сестрою за стіл і сказав, що і їй і мені кладе гроші на книжку, на зберігання, та по сей день я тих грошей не бачила.

Потім ми поїхали в профтехучилище вчитись, сестрі на тиждень дають 500 грн., а мені 50, звісно дуже обідно було, вони ж за мене гроші отримували. Спочатку жили на квартирі у другого дядька, але почалися конфлікти з сестрою і я не змогла. Там чоловік до неї приходив, вони жили разом,  мені це не подобалось, бо ми ж в одній кімнаті, то дуже важко і коли вони сварились і непросто як кохалися тут же. На мене і уваги не звертали як то я пусте місце. Потім дядько мене ще й звинуватив в тому всьому, хоча тітка все знала та мовчала.

В гуртожитку було трохи краще. Там я познайомилась з хлопцем. Йому було 16, мені 17, він випускник інтернату. Почали зустрічатись. Всі були проти, до директора визивали, але ми не поступились. Я відчула що не одна і він дуже був за мною. Це потім як малий народився і коли нас забрали в лікарню він ні разу не приїхав. Але то було пізніше.

Я кілька років не спілкувалась з родиною дядька, зараз з сестрою двоюрідною  іноді спілкуюся. За що образилась? Та було кілька важких ситуацій. Як вчилась в училищі, вкрали у мене гроші і я не приїхала до дядька на вихідні, не було як за дорогу заплатити- він подзвонив і кричав, матюкався всяко, обзивав. Я плакала і класна керівниця  втрутилась і сказала дядькові, що мені вже 18 років і опіка наді мною знята. От і все. Він страшенно обурився і все після того ми не спілкувалися дуже довго. Ще й паї мого батька не хотів мені віддавати, лиш брат його, мій другий дядько, його змусив.

Нє, я не за паї собі купила житло. Я ж маю бабусю і сестру по мамі. Я їх хотіла знайти ще в дитинстві. Але і дядько і тітка не давали, намовляли,  сварились, не дозволяли. Та якось до нас в школу прийшла молода вчителька, а то однокласниця моєї рідної сестри і вона мені допомогла їй написати, дала адресу. Я написала і через десь може місяців два прийшла відповідь, я так плакала, від радості. Бабуся на заробітках в Італії, а сестра в Україні. Вони мене запитали, що я хочу на день народження, я сказала телефон, то вони зразу гроші прислали, хоч тітка забрала частину та я доклала всю свою стипендію і купила телефон щоб з сестрою і бабушкою розмовляти.  Як забрала гроші тітка? Та я їх поклала, а як вже треба було за телефон платити то виявилось, що там половина. А потім тітка призналась, каже «А, що таке, я тебе годую, одягаю, то маю право взяти». Так мені то було боляче, вони ж всі роки на мене отримували виплати.

Як лиш мені виповнилося 18 років я зразу поїхала до рідної сестри. Бабуся щомісяця мені гроші присилала на прожиття. А я не витрачала, складала ті єври і от купила собі де можу жити.

Спеціальність в училищі здобула як помічник агронома, та ніхто мене не питав хочу, не хочу.

Розписались із своїм хлопцем, хоча мене вся його рідня відмовляла. Наговарювали на нього, що він такий і сякий і казали аби дитину на нього не записувала, щоб була мати одиначка, так вигідніше. Та я хотіла сім`ю і щоб у синочка був тато. А потім Данік захворів, хвороба кісткового мозку. Лікарі кажуть, що не можуть вилікувати. Він на хімії- постійно  приймає таблетки. Спочатку дуже важко після них було, він страждав,  а тепер вже сам каже «Мама, таблеточки їсти». Я подала на розлучення, бо чоловік спочатку помагав ніби, але хіба грішми, а в лікарню взагалі не приходив. Я не хочу такого, у нього нема розуміння сім’ї взагалі. Та де то візьметься – в інтернатах того не побачиш а він і не хоче особливо напружуватись. Я не хочу таких стосунків, мені важлива підтримка, щоб ми були разом, а цього не маю.

Я з малим вдома зараз, підробляю трохи, роблю нігті. Так, треба інструменти, лампу спеціальну, лаки, фарби.

… і ми попрощались, прийшов Данік і треба було щось термінове вирішити з машинкою….

 

 

 

Коли я покидала школу-інтернат, то постійно шукала любові. Саме забезпечення любові. Тому що… я вже тепер зрозуміла, що ми на підсвідомому, психологічному рівні намагаємося компенсувати як раз саме те, що ми не отримали. Я зрозуміла це не дуже швидко. Коли я була вагітна донечкою, я потрапила у будинок для самотніх матерів, я просто спостерігала за іншими дівчатами. Там були також дівчата з інтернату і дівчата з неблагополучних сімей, їх ніхто нікуди не забирав, вони просто жили у батьків, які пили чи були залежні. Ми були там цілий рік. Поки дитині немає року, то можна було там побути. І я постійно шукала і думала, яка причина моєї поведінки, я наче і розумна, і інтелектуально вихована, і можу працювати… Чому мене десь постійно носить»? Навіть підлітком. І я постійно себе запитувала, я шукала.

Коли я народила доньку, то я також постійно думала. Я розуміла, що проблема в мені, що треба в собі щось змінити. І коли я жила з дівчатами, я зрозуміла, що вони також намагалися це компенсувати, але в який спосіб – єдиний спосіб, який ми знаємо. Тобто для нас чомусь створився такий міф, що якщо буде чоловік, то ти будеш в безпеці і в захисті. Але це не правда. Це велика брехня. І дуже багато дівчат попадаються саме в цей капкан. Тому що от коли я була з дончиним татом, потім у нас не склалось, тобто ми з ним пробули довше року, потім я просто вирішила піти і залишила собі донечку. Але я не прагнула нових стосунків. Навпаки в мене була образа, таке відчуття, мені хотілося розібратися.

Я народила донечку в 19. В цьому віці я й потрапила в той будинок. Там були і інші дівчата, але вони в собі не копалися. Вони також народжували дітей. Їх полишали чоловіки. А потім вони лазили по сайтам знайомств, вони постійно намагалися познайомитися, запрошували хлопців у цей будинок, щоб вони приїхали. Вони постійно шукали способи знову знайти собі хлопця, тобто наступали на ті ж граблі, тому що так насправді, якщо ти не пропрацюєш себе, то на яку людину ти можеш натрапити. Ті хлопці і приїжджали туди, такі безвідповідальні. І всі історії тих дівчат, які я прослідковувала до цього часу, є прикрими. Їх ображають в сім’ї і вони надалі так живуть, тому що «чоловік захистить».

Коли ти покидаєш інтернат, то перше що відбувається – це знімаються обмеження, ти цим потішишся, потішишся, а потім.. я розуміла по собі, бо я була недолюблена, недооцінена.. Можливо, є багато свідомих, особливо тих, хто вступають до університету. Але я пішла після 9го, в мене була голова на плечах, я була однією з кращих студенток, але потім посеред навчання мене зірвало, мене носило, мені потрібні були емоції. Я завжди зривалася і псувала собі життя. Я розумію, що таких, як я, також багато і вони себе ще більше пригнічують, бо вони вважають, що вони самі собі це роблять, що вони лузери. А насправді просто, якщо з ними пропрацювати і вони будуть розуміти, що це проблеми в дитинстві і що вони зараз намагаються компенсувати. Я розумію, що якби мені тоді хтось пояснив, то моє життя склалося б абсолютно по іншому. Я би наприклад почала цим цікавитися і десь могла б себе зупинити. А так у мене просто опускались руки.

Мені люди знову допомагають, я відновилась у коледжі, але я лежала і боялася ….себе. Люди мені допомогли, можливо вони в мене вірять, але найгірше те, що я сама в себе не вірила, бо я боялася і чекала , що знову прийде той момент, коли мене потяне. Я насправді цього не хотіла, я не робила це ніколи зі зла, я розуміла, що це був момент компенсації в якійсь мірі. Просто ти не приймаєш себе, я знала, що багато наших дівчат і хлопців полишали все. До деяких і досі не дійшло, що вони шукають тої компенсації. Вони не мають хорошого сімейного життя та інших моментів. Мене також це ще не відпустило. Я також дуже образлива, враховуючи те, що мені дуже багато не хватає всередині, то зі свого партнера я хочу взяти і як з чоловіка, і як з тата. Мені прикро, я хочу більше уваги. Я можу різко реагувати на такі речі, на які дитина\людина з повної сім’ї не реагувала б так напевно. І я сподіваюсь, що ділячись цими переживаннями, хоч я може й не розповідаю щось нове, але може дівчата зрозуміють і візьмуть щось для себе.

Я боялася сама себе. Я боялася не відповідальності чи чогось такого. Мені насправді досить легко навчання вдавалося. В мене є сестричка та брат, але він не довіряв мені. Просто я чудила.. І я розуміла, що я не могла ні з ким поділитися чи комусь розповісти, тому що я сама не могла в собі розібратися і пояснити це. Але я думаю, що якби були якісь люди, які сказали б мені подібне, типу «в мене також таке є», що воно від тебе нікуди не дінеться і власне воно до сих пір від мене нікуди не ділося. Зараз я розумію, що це частина мого дитинства, частина мого життя і воно буде з’являтися, але зараз я можу з цим впоратися. Я розумію, що є багато вихованок інтернатів з такою ж поведінкою.

Я б дуже хотіла, щоб дівчатка не кидалися на цю компенсацію любові, бо насправді дууже хочеться, всередині наче чорна діра. Воно так тягне. Я їх розумію, але розумію й те, що воно мені не допоможе, не закриє цю діру: ні чоловік, якого ти знайдеш, він безпеки не дасть і не закриє її. Ти просто будеш токсичною і все. Треба розуміти, що це буде тягнути, що це буде з’являтися час від часу. Я думаю, що психолог міг би допомогти пропрацювати це. Я б і сама хотіла б цього, тому що самій важко все осмислити.

В інтернаті я була дуже закрита. Я майже ні з ким особливо не спілкувалася, не дружила. Я сиділа в книгах. Мені все було нецікаво. Я вчилася та читала. Найперша асоціація в мене – це те, що я була голодна. Я була вічно голодна. Думала, де добути їжу. До нас гарно відносилися викладачі. Зараз в школах ніхто так не вкладає в дітей. Ми платимо і подарунки даруємо, а нашим вчителям ніхто нічого не давав, але вони насправді старалися вкласти в нас знання. І дуже відчувалося, що вони переживають за нас. Звичайно, в кожного були улюбленці, але вони намагалися любити всіх, ніколи на абияк не проводили уроки. В мене залишилася дуже гарна база.

Після народження доньки я працювала санітарочкою в садочку. Далі в своєму невеликому містечку працювала організатором концертів певний час. Потім переїхала в Миколаїв. Але по причині того, що моя донька тут не хворіє. Я працювала мерчендайзером торговим  на Рошені. Далі торгувала по великим супермаркетам Таврії. На даний момент в декреті. У мене певні проблеми з самооцінкою , тому я можу боятися ставити довгострокові цілі. Є короткострокові, але треба бути реалістами і розуміти, що я не можу тягнути довгострокові.

Зараз відносини з теперішнім чоловіком кращі, але я намагаюся себе стримувати, щоб він не втік *сміється*, це жарт. Мені довелося себе прийняти, так само як ти приймаєш свою дитину, ти маєш прийняти себе, якою б не була. І треба полюбити себе, бо нам інтернатським взагалі дуже важко любити себе. Мені завжди казали, що ось ти розумна, завжди на олімпіадах, але характер.. Це напевно з сім’ї пішло, що мене звинувачували, що я буду як мама і це якось вбилося в голову. І коли я ходила вагітна донечкою, я дуже хвилювалася, що я повторю долю мами. Я не вірила в себе.

В мене навіть був переломний момент, коли я народила донечку. Я наче її любила, дуже сильно, але я сиділа і думала, а можливо мені віддати її на всиновлення, я хвилювалася, яке в неї буде майбутнє. Я проплакала напевно тижні 2. Мені допомогло, коли священник приїхав і пояснив мені, що я не мама, я – інша, що я краще знаю свою дитину. Але був такий момент, що я боялася зіпсувати дитині життя. В будь-якому випадку кожна зі своїм минулим і я не хочу їй передавати такий досвід. Бо це так насправді, як мене виховували в інтернаті: накричали не розібравшись, деколи й побили. І перша реакція, яка виникає в мене до дитини – це зробити так само, насправді воно проявляється. Нехватка мами особливо відчувалася, коли я народила, бо в тебе немає прикладу, ти не знаєш, як себе вести. Я до сих пір, наче твоя сім’я має бути за сімома замками, але якщо виникає якась ситуація з чоловіком, то я просто не знаю, яка має бути нормальна поведінка. І чи це нормально, як він себе повів, чи ні. Моя реакція може бути загостра на деякі речі. І я наче комунікабельна, люди до мене тягнуться, я можу пожартувати, але я до сих пір мало кого підпускаю до себе.

І в мене була ще така думка, що ось наші інтернатські там живуть наче спільнотою. А я вирвалася і майже ні з ким не спілкувалася. Підтримую зв’язок лише з сестрою, але вона також далеко. А інші.. я їх не осуджую, але я помітила, що коли ти не відриваєшся від цього, то живеш наче в вакуумі інтернату, спілкуєшся лише з обмеженою кількістю людей і поводишся відповідно. Мені здається, що це добре, що я вирвалася і потягнулася до чогось іншого. Наче й потрібно підтримувати близькі стосунки, але з іншого боку, якщо ти продовжуєш жити в тому періоді і нічого не змінюєш, то це не добре. Насправді ось ця приказка, що якщо хочеш бути успішною, спілкуйся з успішними, реально працює.

Коли я приїздила назад в школу, ходила коридорами, які ми колись мили, згадувала все, то я розуміла, що і де в мене болить, що мене зачіпає, що повертає в дитинство. Бо були такі моменти, коли здавалося, що я знову дитина, що я беззахисна і всі можуть мене образити. Я звертала на це увагу і зауважувала. Це як ніби діти приїздять до бабусі через багато років. Такі ж спогади.

Я познайомилася з мамою і татом, коли мені було 20. Ми з сестрою потрапили в інтернат ще малими, нас відвіз старший брат, а потім мама так і не з’явилася. Коли я відбула в будинку для самотніх матерів час, то переїхала в квартиру, перед цим зробивши всі необхідні документи, хоч це було і важко. Я раділа власному куточку, який би він не був. Я відчувала себе повноцінною, в безпеці. Хоч зарплати ледь вистачало на двох, я ніколи не опускала руки, бо була впевнена, що мене ніхто не вижене, що воно – своє. Мене це дуже підтримувало. А потім приїхала мама. Я звісно її прописала, бо по іншому не могла. Вона була алкозалежна, а там було так мало місця. Крім того, я зрозуміла, що донці краще в Миколаєві, а тому ми переїхали. Але для мене це був нереально класний досвід, тому що це був мій куточок. Напевно люди, які його мають не розуміють, наскільки це круто, тому що воно мені справді допомагало. Коли ти в інтернаті, то ти завжди ділиш з кимось територію, в тебе нема особистого простору. Але коли було своє житло, то я була завжди впевнена, що з усім впораюся. Коли приїхала мама, то він перестав бути моїм. Був період, коли я ночувала навіть на вулиці, близько двох тижнів, коли була вагітна. І тому я знала, що це і нікому б такого не побажала, може тому і маму пустила.
Фінансова грамотність – це дуже важливо, тому що в інтернаті ми взагалі не мали своїх грошей. А потім, коли хоч з’являлося одразу витрачали не на те. Усі діти хочуть бути гарними, модними, але для нас це було надважливо, тому що за рахунок матеріальних речей ми знову ж таки намагалися компенсувати ту недостатню любов. Я й сама бувало витрачала всю стипендію на одяг, а потім місяць смоктала палець.
Зараз я розумію, що можливо всі ці проблеми стали причиною мого переїдання. Я наче не розумію, що їжа буде і завтра, що вона залишиться в холодильнику. Для мене ось ці всі проблеми ідуть з неприйняття себе з дитинства. Я навчаюся на дієтолога і розумію, що харчові розлади – це наші психологічні проблеми, вони йдуть звідти. Але так як ніхто не пояснює цього дітям, то вони відчувають себе спустошеними та озлобленими. Коли я приїхала в будинок для одиноких матерів, то була таким колючим їжаком. Я постійно мала захищати свою дитину, всі навколо вимагали, щоб я зробила аборт. Вони казали, що через те, що в мене немає житла та сім’ї, то ми обоє будемо на смітнику і дитина помре від голоду.

Мені постійно доводилося захищатися.